День Перемоги – славетний подвиг, вічний вогонь якого не згасне у наших серцях!
СХИЛІМО ГОЛОВУ...
Наче птахи летять невблаганно літа,
Залишають свій стрій дорогі ветерани.
У минуле пішла найстрашніша війна,
Та про неї постійно нагадують рани.
З кожним роком все менше і менше стає
Тих людей, які нам здобули Перемогу.
Лише пам'ять забути про них не дає,
Пам’ятаймо про них і молімося Богу.
Нехай Вічні вогні на могилах горять,
Перед ними завжди на коліна ставайте.
Пам’ятайте живих і померлих солдат,
Схиліть голови – шану віддайте!
Віталій Назарук
Війна… Жорстока і страшна, вона несла горе і смерть. Вона руйнувала і нищила міста, села і селища, плюндрувала і ламала людські долі, забирала найближчих і найдорожчих людей.
Сьогодні, переглядаючи кінофільми про війну, не можна стримати сліз, коли перед очима пробігає сцена, де матері проводжають на фронт синів, дружини, витираючи сльози, проводжають чоловіків, де плачуть за батьком діти.
Страшна звістка про початок війни зруйнували мрії людей. З того часу життя для всіх потекло вже в іншому вимірі.
Односельчани, які пережили страхіття Другої світової війни, згадували, що в період з 1941 р. по 1943 р. чоловіків було мобілізовано, молодь села вивезено на роботи до Німеччини. Тих, хто залишився в селі, окупанти гонили на примусові роботи в ліс, який примушували вирубувати і сплавляти по Дніпру. Та найтяжчим виявився 1943 рік, рік визволення Києва від фашистських окупантів.
Наприкінці вересня цього року війська 1-го Українського фронту, яким командував генерал армії М.Ф.Ватутін, захопивши плацдарми на правому березі Дніпра, розпочинали наступ з метою звільнення Києва.
Головний удар завдавали з південного Букринського плацдарму, допоміжний – з північного, Лютізького. Але всі спроби прорватися до Києва з півдня були невдалі.
Тому 24 жовтня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування наказала нанести головний удар з Лютізького плацдарму. З Букринського на Лютізький плацдарм були таємно перекинуті 3-тя гвардійська танкова армія, якою командував генерал П.С.Рибалко, інші з'єднання і частини.
Щоб відволікти сили ворога, 1 листопада розпочався наступ з Букринського плацдарму. А вранці 3 листопада, після потужної артпідготовки, з Лютізького плацдарму розпочали наступ головні сили фронту. До вечора війська 38-ї армії, спільно з 5-м гвардійським танковим корпусом і частини 60-ї армії просунулися на 5-12 км. 4-5 листопада в бій вступила 3-тя гвардійська танкова армія, яка перерізала шосейну дорогу Київ-Житомир.
Ніч з 5 на 6 листопада стала вирішальною в битві за Київ. По Брест-Литовському шосе (зараз – проспект Перемоги) у місто пробились танкісти капітана Д.А.Чумаченка. Першим на головному танку прорвався в Київ гвардії старшина М.М.Шолуденко. В районі заводу “Більшовик” він був смертельно поранений. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
6 листопада 1943 р., радянські війська в ході Київської наступальної операції визволили столицю України від німецько-фашистських загарбників, в 0 годин 30 хвилин червоний прапор був піднятий над будівлями ЦК КП(б)У (площа Калініна).
До чотирьох годин ранку 6 листопада опір противника в Києві був зламаний, а о 5-й ранку генерал М.Ф.Ватутін доповів Верховному Головнокомандувачу Й.В.Сталіну, що Київ повністю звільнений від німецько-фашистських загарбників. У цей же день Москва салютувала героям битви за Київ і Дніпро.
За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 з них стали Героями Радянського Союзу.
Після жорстоких боїв, які забрали тисячі людських життів, село було спалене вщент, залишилось 15 напівзруйнованих будинків.
Немає родини в селі, куди б не зайшов листоноша з гіркою звісткою. Сиротіли матері і діти, ставали удовами жінки. Війна всіх змусила бути сильними: навчитися орати поля, засівати їх, піднімати на ноги дітей, копати землянки. А найголовніше – чекати. Чекати на зло смерті і відчаю, чекати сивіючи від туги і непосильної праці, що випала на їх руки. Всі, від великого і до малого, чекали на закінчення страшної війни. Кожен мріяв зустріти живим свого воїна-переможця. Кожен чекав хвилини, коли побачить стомлене обличчя рідної людини, пригорнеться та обійме.
З війни не повернулося 184 воїни-односельчани, які, як і багато інших, боронили рідну землю від ворога, не шкодуючи власного життя. Їх імена викарбовано в граніті.
Лютіжани пам’ятають та шанують героїв, які віддали своє життя, визволяючи село від фашистської навали, на їх честь названо вулиці села.
У червні 2010 року в нашому селі спільно з Національним музеєм «Битва за Київ – 1943 рік» було проведено перепоховання 38 воїнів (вдалося ідентифікувати одного солдата). Багато років минуло від травня 1945 року, але й сьогодні подвиг ветеранів-героїв залишається прикладом патріотизму та вірного служіння своєму народу.
Низький уклін їм за мужність, за любов до Батьківщини, за Перемогу!
Пам’ятати і вшановувати подвиги героїв – наш священний обов’язок.
Треба знати свою історію, з великою шаною та вдячністю ставитися до ветеранів, які виборювали перемогу, які вчили нас, молоде покоління, мужності, сили духу, дружбі і вірності, заради майбутнього нашої держави і мирного неба над головою.
Дорогі ветерани і всі ті хто на своїх плечах виніс тягар війни, бажаємо Вам міцного здоров’я, благополуччя та шани. Нехай у ваших родинах панує злагода та спокій, оселі повняться достатком! Мирного Вам неба, бадьорості духу і щасливого довголіття!
